ГОСПОДАРСТВА РЖИЩІВЩИНИ ДО І ПІСЛЯ РЕФОРМИ РОСІЙСЬКОГО ЦАРАТУ 1861 РОКУ.
Царизм оберігав станові привілеї українських і польських поміщиків, спирався на них. Поміщики позбавляли селян наділів. Широко використовували кріпацьку працю малоземельних і безземельних селян. Все це призводило до зубожіння та розорення селянських дворів. Масові втечі селян, їх заворушення були однією з форм протесту проти зростаючого гніту. Найкращі землі Ржищівщини належали поміщикам. В господарствах селян лишалась традиційна трипільна система землеробства з примітивним обробітком ґрунту. В розпорядженні селян була слабка тяглова сила (віл, кінь) та найпростіший реманент. Кінна молотарка, що вважалась на той час вершиною техніки, була доступною тільки поміщикові. Добрив завжди не вистачало, "оранка проводилась дерев'яною сохою, сіяли вручну. Жали серпом, косили косою, а молотили ціпом. З-за слабкої інтенсифікації врожаї отримувались незначні, особливо зернових. Власного врожаю селянам звично не вистачало тому, крім оброку, селяни наймались на додаткову роботу до поміщика, а іноді ходили на заробітки (з дозволу пана) на південь, в степи до німців-колоністів. Значна частина поміщиків: В. Перро, Л. Янковський, А. Янковсьйа, Л. Марченко, Я. Топачевська, Гурковський В., П. Конопацький - господарство вели самі. Інші ж поміщики: М. Лубенська, В. Вайшицький, Я. Адельгейм, В. Селецька, О. Глібова, Модзелевський, не бажали утруднювати себе управлінням маєтку, здавали його в оренду. Селянам від цього не було легше, а навпаки. Орендатори окупити виплачувану панові суму і зверху неї отримати прибуток. На непомірну експлуатацію селяни відповідали саботажем, а у відповідь на це був створений поліцейський-каральний режим, був страх Сибіру серед населення. Навіть є така легенда, що один пану лісі над Дніпром в невеликому яру катував своїх селян за різні провини. Ці тортури були прозвані "янчуванням", звідси і назва лісу - Янча (на північ від Ржищева). Застосування найманої робочої сили приводило до інтенсивного розвитку товарно-грошових відносин на Ржищівщині. До того ж поміщики та міщани дбали про розвиток торгівлі в самому Ржищеві. Все це створило умови для піднесення економіки містечка та накопичення грошей як у панів, так і у міщан та селян. Пани заохочували православне населення тим, що будували церкви та монастирі. Так, в 1766 році збудовано православну церкву замість зруйнованої. Все це пояснювалось тим, що вплив католицизму на Правобережжі всередині XVIII сторіччя помітно зменшився, адже російські покровителі теж були православними. А щоб зберегти свій "авторитет", шляхта і йшла на задоволення вимог населення щодо релігійного культу. Заохочувалась діяльність православного Преображенського монастиря. Для нього виділялись землі, селяни відбували повинність на його користь, платили податки і побори. На той час монастир мав більше п'ятдесяти десятин родючих земель, свій водяний млин на річці Красна біля Трипілля. До 1850 року монастир був чоловічим з незначною братією, а в тому ж році за ходатайством митрополита Філарета став жіночим. В другій половині XIX сторіччя монастирське господарство стало значно розширюватись. Біля Дніпра утворилась монастирська слобідка, де проживали послушники та прості селяни, що обробляли монастирські землі, велике господарство. Монастир також мав свій ліс, великий сад з фруктових дерев. При монастирі служили два священики, що правили в церкві Св. Преображенія Господнєго. Їм платили по 100 рублів в рік золотом. При монастирі жили й багаті монахині (так монахиня Лєскова за свої кошти збудувала келії для інших монахинь). Преображенський монастир посідав значне місце в релігійному та господарському житті містечка. "19 лютого 1861 року Олександр II видав указ, що скасовував кріпосне право. Цей епохальний за значенням документ являв собою незграбну й заплутану за своєю суттю заяву, яка створювала у селян враження, що жадане звільнення прийде ще не скоро й не задовольнить усіх їхніх сподівань"(Субтельний О., Україна. Історія., К.: Либідь, 1991, с.227). Звістка про "волю" дійшла до Ржищева аж у вересні 1861 року. Звістку про волю тримали від селян в секреті, боялись дрібних конфліктів, оскільки "ще жила пам'ять про гайдамаків і ворожнеча між православним українським селянством та католицькою польською шляхтою посилювалася релігійним, етнічним та соціально - економічними розбіжностями". Замовчувати такі речі вдавалось ще й тому, що "функція нагляду зберігалася за урядовими чиновниками, які звичайно призначались з місцевих дворян". Відносно волі серед селянства ходили тільки чутки. Ржищівська кріпачка Мельниченко Марія Карпівна співала своїм онукам:
Ой летіла качечка,
в очерет упала.
А в місяці синтябрі
Панщина упала.
За цю пісню Мельниченко М. К. отримала двадцять різок. Всі справи передавались під "юрисдикцію спеціальних судів, що за невеликі провини мали право піддавати тілесним покаранням" . Та й офіційне повідомлення до селян Ржишівщини взимку 1862 року не принесло їм великої радості. Реформа провадилась повільно. Поміщики чинили їй опір. Та все ж в 1863 році положення змінилось. "Уряд намагався привернути на свій бік українських селян і роздавав їм наділи на 18% більші, ніж "вони мали до 1861 року". В цьому Правобережжя було винятком порівняно з іншими областями України. Економічний розвиток Ржищівщини після реформи супроводжувався швидким розшаруванням селянства. З одного боку, виділялись розорені, безземельні селяни, які примушені були йти працювати за невелику плату на заводи. З іншого боку, виділялась заможна багатоземельна частка селян, що розширювала свої володіння за рахунок розорення інших. Розорені селяни, що не мали власного реманенту та робочої скотини і не мали коштів для виплати податків за землю, вимушені були продавати свої наділи багатшим. Так зароджувався сільський та промисловий пролетаріат. Нові робітники змушені були йти на заробітки до поміщиків і куркулів, на цукрові заводи і ґуральні. Щорічно жінки і дівчата-підлітки з сапами відправлялись з Ржишівського повіту на Полтавщину полоти цукрові буряки, а чоловіки з косами майже з усіх сіл повіту відправлялись на заробітки в Херсонську, Катеринославську, Таврічиську губернії. Чимало селян та міщан назовсім полишали свої рідні місця і від'їжджали на вільні землі а деякі - навіть за океан до Канади, Сполучених Штатів й Австралії, шукаючи собі щастя на чужині. З 1866 року Ржищів стає волосним центром. До складу волості входило дванадцять сіл: Балики, Щучинка, Березівка, Воронівка, Гребені, Зікрачі, Липів Ріг, Панікарча, Уляники, Халча, Юзефівка, Юшки, монастирська слобідка входила безпосередньо до Ржишева. Управляв містечком та волостю волосний голова. Правопорядок підтримувала кінна жандармерія на чолі з становим приставом. У волості в 70-х роках нараховувалось 24.915 жителів, а в самому містечку близько п'яти тисяч. Всієї землі разом з полями, лугами і лісом було 4.020 десятин. Більшість орної землі вже знаходилась в руках селян, а поміщикам належало тільки 6.245 десятин, монастирю й церквам в сумі 485 десятин, а селянам найбільше - 12.564 десятин. З приведених цифр видно, що за перше десятиріччя реформи 1861року більша кількість земель була вже в розпорядженні селян Ржишівщини. Нарешті, селяни самі вже дістали право розпоряджатись своєю землею, хоча реформа так до кінця і не вирішила земельного питання. Та, найголовніше, селяни отримали довгождану волю.
Використані матеріали з книги "Істрія Ржищівщини. Від найдавніших часів до наших днів" Умрихін В.В., 1995р. |
